48 років роботи в клубі: історія відданості й вірності українським традиціям
У Клесівській громаді є два населені пункти з однойменною назвою – Клесів – та умовною межею між селищем і селом. Проте в кожному вирує своє культурне життя. Якщо у Будинок культури час від часу приходили нові керівники, то завідуюча сільським клубом Поліна Шмотєва незмінно виконувала свої обов’язки 48 років. Не одне покоління жителів села Клесів виросло в стінах закладу культури, для яких Поліна Григорівна стала мудрою наставницею, щирою подругою та навчила любити українські обряди і традиції, плекати народну пісню. Нині ж вирішила піти на заслужений відпочинок.
Здібності юної Поліни помітив її сусід, тодішній директор Будинку культури Савелій Карплюк. Він і розповів їй про вакансію. Згадує, що не вірила в таку можливість, адже не мала необхідних навичок, бо щойно закінчила школу. Та все ж наважилася поїхати в районний відділ культури. На роботу прийняли відразу – з вересня-місяця 1975 року почала працювати в клубі. Через два роки вступила в культосвітнє училище у м.Дубно. Там навчалася за напрямом «Керівник драматичних колективів».
Співпрацювала з Клесівським будинком культури. У складі молодіжної агітбригади вирушала на виїзні концерти. Зокрема виступали в Сарненському, Рокитнівському і Костопільському районах. Співали як популярні пісні, так і українські. Хоча й не було такої апаратури й умов працію, як тепер. З музичного супроводу – баян. Акомпанував тоді Іван Власик.
Тепло згадує пані Поліна про бібліотекарів, з котрими свого часу довелося попрацювати – Любов Власик та Валентину Карплюк. Адже сільська книгозбірня розміщена у приміщенні клубу. Колеги завжди підтримували і разом організовували численні заходи: патріотичні й тематичні вечори та зустрічі, патріотичні заходи, вечорниці й етнопосиденьки, майстер-класи з місцевими майстринями, концерти з нагоди храмового свята і Дня матері. Останні збирали найбільше глядачів.
- Мені подобається спілкуватися з людьми, чути схвальні відгуки й подяки за свою працю. Це дає розуміння, що вона потрібна, важлива, дарує позитивні емоції іншим. Напевно, у селі й не знайдеться такої хатини, в якій би я не була. Раніше ходили вітати старожилів, багатодітні родини, ветеранів війни, воїнів-афганців, учасників АТО. Їх щорічно запрошували і в клуб на свято села. Долучали ювілярів, батьків новонароджених, талановиту молодь. Інші жителі приходили подивитися, порадіти за своїх близьких і знайомих. Тому з усіма постійно комунікуємо, всіх знаємо. - розповіла Поліна Григорівна.
Робота в культурі вимагає багато часу й енергії. Зазвичай і без вихідних, бо саме на ті дні припадають святкові чи пам’ятні дати.
- Пасха, Різдво, Новий рік – всі святкують, а у мене робота – свято! Безмежно вдячна своєму чоловікові за розуміння і підтримку. Він завжди сприймав це нормально. Ба більше, допомагав і в клубі. Це стосувалося і ремонту паркану, і в приміщенні, і заготівлі та прибиранні дров. - продовжує розповідь пані Поліна.
Не жаліється й на фінансування. Здебільшого в роки незалежності. Попри те, що підпорядковувались району, селищна рада не стояла осторонь: зробили ремонт, перекрили дах і придбали необхідну техніку. Продовжували покращувати умови праці після об’єднання. Зміни, про які перед цим лише думала, здійснилися.
Останніх тринадцять років Поліна Григорівна співає у складі жіночого вокального ансамблю «Бурштинове намисто». Його заснувала у 2010 році. За цей час, каже, всі наче зріднилися. Жінки-аматорки співають безоплатно. У різний період колектив мав 12-13 учасниць. Наразі зі сцени лунають сім постійних голосів, остання учасниця долучилася близько 8 років тому. Пісенна скарбниця колективу сьогодні налічує біля 50-ти пісень. Поліна Григорівна з посмішкою розповідає, що у них два керівники: вона, як організатор і Віктор Вагнер – музичний, який хоч і на добровільних засадах, але приходить на усі репетиції. Та й допомагає професійно, адже має відповідну освіту. З ансамблем виступала у 17 селах району. Та корективи у роботу дещо вніс коронавірус. Почали публікувати онлайн-вітання зі святами. А для цього, зізнається, попри острах захворіти, збиралися на спільні репетиції. А потім – війна.
– Ранок 24 лютого був страшним. Не вірилося. 25-го оголосили про збір допомоги для армії. Відразу прямо посеред села загрузили повну машину й відправили волонтерам. Почали паралельно плести сітки. Перший рік ходили до міського Будинку культури. Згодом почала в’язати й сама, у клубі. З жінками з ансамблю колядували. Зібраними коштами долучилися до купівлі колес і тепловізора воїнам-односельцям. - згадує про початок повномасштабного вторгнення росіян.
Найбільше бажання на сьогодні – щоб усі воїни якнайшвидше повернулися додому. Щоб колеги могли працювати без остраху.
– Прикро, але не всі схвалюють у воєнний час роботу працівників культури. Зокрема, коли співають. Але ж і у Другу світову співали! Пісня підіймає бойовий дух, покращує емоційний стан. Самі військові теж співають. Знайомі воїни кажуть, що це дозволяє розвантажити мозок і відволіктися від жахіть війни. Тобто, це своєрідний психічний захист. Також артисти привертають своєю творчістю увагу до нашої країни. Маємо й можливість зібрати кошти на підтримку ЗСУ.
Залишаючи посаду завідуючої клубом, Поліна Григорівна переймається, щоб заклад, який став для неї рідним, перейшов у дбайливі руки, аби передати та зберегти накопичені напрацювання.
– Думаю, прийде така молода, як я колись, треба ж буде їй з чогось починати. У мене тоді не було нічого. Навіть для прикладу. Їздила шукати інформацію в Сарни, в методичний центр. Легше стало вже під час навчання. - згадує Поліна Григорівна.
Нині Поліна Шмотєва весь свій час проводить із родиною, піклується про внучку, часто відвідує ліс, продовжує спілкуватися з подругами. Каже, що у складі ансамблю планують й надалі радувати своїх шанувальників душевною українською піснею. Та головне, аби настали Перемога та мир.
Ольга МАРТИНЮК
