Похорони героя: у Карасині попрощалися із Михайлом Тишковцем
Повернувся додому весною, щоправда на красу рідного краю спостерігає нині з небес. 12 квітня у с. Карасин Клесівської громади попрощалися із 30-річним Михайлом Тишковцем. Воїн загинув 6 квітня на Харківщині. Україну боронив із перших днів повномасштабного вторгнення.
Похоронний кортеж зустрічали навколішки із державною символікою жителі сіл Карпилівка, Рудня-Карпилівська і рідний Карасин. Дорогу й узбіччя всипали квітами та зеленими гілочками. Востаннє привезли Михайла до родинного дому. Стільки сліз цей двір напевно не бачив ще ніколи. Чин похорону провели у Свято-Василівському храмі та на місцевому кладовищі священники Православної церкви України.
«Сьогодні ми проводжаємо в останню земну дорогу воїна, який поклав своє життя за кожного із нас. Віддав його, щоб ми жили. Подібно так, як зерно, яке одне вмирає, а виростає цілий колос. Так само і він вмер один за тисячі із нас. І тих багато інших його побратимів, які сьогодні воюють і тих, які поклали своє життя для того, щоб стояла Україна за яку він боровся, яку він хотів бачити вільною, незалежною. На жаль, його подвиг закінчився тоді, коли було угодно Богові. Бо Господь каже, що ваші думки – не мої думки і ваші дороги – не мої дороги, як небо вище від землі, так думки мої вище від думок ваших. Ми сьогодні бачимо, що війна, яку розпочала росія прийшла і в цю глибинку Полісся. У село, де все живе, все розквітає, починається нове життя. А це молоде життя відходить у вічність: через росію, через війну і всіх тих, хто її підтримує, через школу, через церкву і все те, що несе московський дух у нашій Україні. І, на жаль, цього, що несе московський дух ще є багато, бо за багато років ті люди, які були проплачені насаджували тут все московське – все те, що привело до війни. А ми, так як є добрими, люблячими все приймали, все ковтали. Ісьогодні, на жаль, пожинаємо ці гіркі плоди, зі сльозами, з болем бачимо, що не видно ні кінця, ні краю. І так буде доти, доки ми не викорінимо все московське із нашої України, і всю ідеологію, яку насаджували десятками років. І навіть в цьому селі є церква в єдності з російською, хоч вони й говорять, що лише в єдності, але вони відкрито є московським патріархатом. І навіть сьогодні, оспівуючи воїна, на жаль, не хотілося з ними сваритися, ні царські врата не відкрилися, ні панікадило не запалилося. Чому? Що заважає? Навіщо таке робити? Він умер і за тих, хто там стояв, які називають, що вони українські. Які кажуть, що вони проповідують українську церкву і їхній керівний орган в Києві, але ми бачимо, що диктує Кирило, те вони і роблять і так собі із-під тишка, як вони це звикли, промивають розум людям. Але люди сьогодні просинаються, і усвідомлюють: де є росія, а де є Україна. Але багато ще лишається того, що ми не можемо, тому що звикли, тому що йдемо в церкву, бо нам шкода батюшку, але задумаймося чи пожаліє він нас, як прийде москаль сюди... чи заберуть всіх і поженуть завойовувати Європу нашими руками. Бо так ми бачимо на сході: Донецьк, Луганськ. Що зробили з тими жителями? Поставили вбивати наших хлопців. Так само буде тут, нічого нового, але на жаль ми про це не думали. Ми далі ходимо до цієї церкви, хрестимо дітей російськими іменами... Ми ж є свідомі! Проте, на жаль, ніхто не хоче встати і сказати, що ми не будемо так робити, а опускаємо голову і йдем. Ні можновладці, бо їм це вигідно, ні священники - попи московські, бо їм є наказ робити свою роботу і лише одиниці, хто має світлий розум, ні від кого не залежний, сьогодні будує Україну, так як будував і віддав своє життя воїн Михаїл. Тож наслідуймо його приклад! Згадаймо Мойсея, якого знайшла дочка фараона. Він мав велике майбутнє у храмі – палаці фараона, але коли він дізнався, що він є вихідцем з ізраїльського народу – все залишив і пішов. Він не шукав слави собі, а переживав за свій народ. Хто сьогодні з наших так переживає за народ? Де платять, туди йдуть, продають все і всьо. Але, на жаль, ми мовчимо. Тож відкриваймо свій розум, свої серця, говорімо правду, не мовчімо, бо як будемо мовчати, то будемо збиратися плакати, але тоді наші сльози будуть лукавими, бо ми плачемо фізично, а духовно тягнемося до чужого, маючи своє. Тож пам'ятаємо це, пам'ятаємо цей подвиг. Дякуємо сьогодні цій родині, яка виростила, виховала такого достойного воїна який незважаючи ні на що, ні на чиюсь думку пішов сам на захист і віддав своє життя заради нової незалежної України і ми повинні сьогодні наблизити цю перемогу і перемогти. Як він прагнув, на своєму місці воював там, а ми повинні воювати тут: не сидіти, не чекати, не бути добрими, бо москаль приходить і ми бачимо, що він робить на сході. Він робить все, що йому вигідно і вже сьогодні. Скільки по наших селах стоїть прапорів на меморіалах?! І зірки висять... Москаль прийшов, українське все здер зі сходу, навіть поперефарбовував Маріуполь, Донецьк – все в триколор, щоб бачили, що то його, а ми чекаємо, нам треба щось вирішувати. Будьмо господарями на нашій землі. Дякуємо нашим воїнам. Єднаймося у спільний молитві за упокій душі воїна-героя Михаїла. Щоб цей подвиг не був даремний, щоб це життя не пропало даремно. А щоб воно принесло плід і ми цей плід отримали і в єдності дякували Богу. Слава Ісусу Христу! Слава Україні! Героям Слава!» – сказав отець Андрій під час прощальної церемонії.
Більше фото в Альбомі
