Клесівська територіальна громада
Рівненська область, Сарненський район

Життя, віддане за родину і Батьківщину: спогади про Руслана Мамонтова

Дата: 09.07.2024 11:48
Кількість переглядів: 52

 

50 років тому, 9 липня, у Клесові, в родині Василя і Тетяни Мамонтових народився Руслан. А згодом і його менша сестричка Людмила. Тато рано залишив сім’ю, бо довелося їхати на заробітки. Тому жвавий хлопчик став першим помічником в родині. Навчався у місцевій школі. Був добрим, тихим і надзвичайно товариським учнем і однокласником.

- Ходив із одним товстенним зошитом за пазухою. - згадує про шкільні роки чоловіка дружина Наталія. – А от найбільшим хобі була механіка, техніка. Починаючи з магнітофонів, велосипедів – до машин. І на фото він завжди з магнітофоном.

Після школи рік трудився на «Моноліті» - клесівській філії великого державного підприємства «Буревісник». Працював слюсарем-складальником радіоелектронної апаратури та приладів.

У Сарненському професійному аграрному ліцеї здобув спеціальність «водій автотранспортних засобів».

З 1992 по 1994 проходив строкову службу у військовій частині на Хмельниччині. З розповідей чоловіка Наталія пам’ятає, як він говорив, що на власні очі не просто бачив літак «Мрія», а допомагав його обслуговувати, був у салоні, заправляв і копирсався у двигуні.

Згодом Руслан вирішує їхати до батька – на заробітки за кордон. Там, поєднуючи роботу й навчання, офіційно здобуває освіту механіка. Але вирішує повернутися до коханої Наталки. Зустрічатися пара почала ще до від’їзду Руслана. Та доля розпорядилася їх ненадовго роз’єднати. На той час Наталія здобувала фармацевтичну освіту в Житомирі. Коли ж повернувся Руслан і попросив її руки, не вагаючись погодилася. Зареєстрували шлюб у 2000 році. У родині зростили четверо діток: дві донечки і два сина. Старші діти, як пташенята, розлетілися у світ. Біля мами найменший – Максимко.

- Мені дуже подобалося, коли тато засідав в гаражі. – згадує хлопчик. – Я до нього приходжу, а він щось там лагодить. Наприклад, скутер. Показував деталі. Я навчився закручувати четвертинки. Якби тато зараз був, то би більше і я полагодив би пульт від PlayStation. – поділився спогадами Максим. З теплом розповідає, що тато любив рибалити.

Також любили час проводити за риболовлею. Усією сім’єю.

- Він купив собі вудочку і навіть там (на війні-авт) ловив рибу. І мене навчив ловити сомиків, одягати черв’ячка на гачечок. Ми всі ходили. – пригадує Наталія Василівна. А Максимко весело додав: «І я з ним тоже!».

З 2000 по 2019 працював у Клесівському лісовому господарстві. З 2019-го і до початку війни офіційно працював у Польщі. Попри прохання дружини не поспішати, у перші дні повномасштабного вторгнення Руслан прийняв рішення повертатися до України, до родини.

- Я вирішила теж залишатися вдома. Скільки нам відведено побути разом – стільки й буде. Я не могла розділити дітей, тому що дочка заміжня – чоловік не виїзний, старший син служить. Двох дітей розділити, забрати і виїхати, а двох залишить – не вихід. Ми ж не знали нічого, це були перші дні. Це було страшно. Вася(старший син, служить у ЗСУ – авт.,) не виходив три дні на зв'язок. Коли зідзвонилися і я сказала, що залишаюся і що їде тато, то по голосу чути було, що йому морально легше стало. Через день по приїзду чоловіка разом пішли до селищної ради, аби стати на військовий облік. Руслан не хотів, щоб повістку вручили мені, бо був переконаний, що саме я маю лишитися з маленьким сином.

Увесь час, поки був вдома, навчав дружину як захищатися, як накладати пов’язки та інше. Адже уже мав військову підготовку й тямився на таких речах. Бойову повістку отримав через одинадцять місяців. Син йому пропонував у свою військову частину, але він не погодився. Служив у складі 33-ої окремої механізованої бригади. Наталія Мамонтова каже, що чоловік про війну розповідати не любив.

- Дуже зрідка щось говорив. Єдине, що там бої. Він хлопців вивозив-завозив, привозив снаряди і таке інше. Як була в нього останній раз – 14 лютого, на День Валентина, коли завозила машину, то спитала чи там страшно, а він сказав, що так. Це при тому всьому, що він в житті ніколи нічого не боявся, абсолютно нічого і адекватно реагував на все.

14 березня дружина отримала звістку, що чоловік зник безвісти, а до кінця дня сповістили про загибель рідної людини.

16 березня 2024 року з захисником попрощалися у рідному селищі. Обірвалося життя воїна 9 березня 2024 року на Донеччині, під час виконання бойового завдання. Понад рік солдат захищав нас від ворога. Тепер він в небесному війську. Кожного, хто його знав, шокувала звістка про його загибель.

Велелюдно було тієї днини у селищі. Схилившись на коліна, вздовж усього маршруту руху похоронного кортежу, зустрічали Героя вдячні земляки, односельці, рідні, друзі, представники влади. Прощальну церемонію проводили на рідному подвір’ї та у Свято-Благовіщенському соборі. Поховали з військовими почестями на новому кладовищі (на Масійковій горі).

На питання в чому знаходить втіху пані Наталія відповідає, що працює, намагається жити звичайним життям, «бувають дні гірші, бувають – легші».

- Трохи підштовхнула клесівська молодіжна рада. А я все не могла почати в'язати. Хоча до цього в'язала. А їм були потрібні вироби на благодійні ярмарки. Думаю, ну скільки ж можна. І дуже мене Руслан підтримував. Він так любив мої іграшки, йому подобалося моє заняття. Напевно мало чоловіків так підтримують своїх жінок. Він мені казав: розвивайся-розвивайся. Це іграшки, це ж не одяг, це просто іграшки. – так скромно Наталія Василівна називає свої неймовірні вироби, яких виплела вже понад 250. І кожна індивідуальна, по-своєму гарна і цікава. Побували вони і за кордоном, на міжнародних благодійних виставках у Литві та Португалії, котрі організовували українські волонтери на підтримку ЗСУ.

- В’язати почала з 6-и років, а у 9 зв’язала першу шкарпетку. Навчила цьому ремеслу бабуся. Потім створювала одяг для ляльок, а згодом і кофтинки для старшої донечки. Захоплювалася і плетінням бісером, але довелося відкласти, бо боялася, що малеча знайде. А техніку плетіння іграшок опанувала через різноманітні платформи в мережі Інтернет.

Щоразу в’язані герої беруть участь і в місцевих ярмарках. Своїх нових власників знайшли три зайченятка на ярмарці 7 липня, в рамках концертної програми «Життя поміж сирен».

- Зайці ярмаркували. Усі прилаштовані та мають люблячі сім'ї. Безмежна подяка тим, хто придбав - ми з вами зробили гарну справу. – написала у фейсбук Наталія Мамонтова.

А ще пані Наталія в цей день долучилася до проведення майстер-класів для дітвори. Так, паралельно з роботою фармацевта, постійно підтримує ЗСУ і клесівську молодь, піклується про дітей та дбає про те, аби завжди жила світла пам’ять про її коханого Руслана.

Світлини з родинного архіву Мамонтових. 

 

Колаж із шести старих фотографій Руслана Мамонтова. На першій фотографії двоє чоловіків у військовій формі стоять поруч. На другій фотографії чоловік сидить на капоті вантажівки. На третій фотографії хлопець із магнітофоном. На четвертій фотографії чоловік у військовій формі сидить на землі. На п'ятій фотографії молодий хлопець у светрі. На шостій фотографії усміхнений хлопець у сорочці.Наталія і Руслан Мамонтови стоять разом на вулиці. Жінка у сірій сукні з квітковим принтом, а чоловік у світлій сорочці. Вони дивляться прямо в камеру. На задньому плані видно зелені дерева та частину огорожі. На зображенні Наталія Мамонтова з майбутнім чоловіком Русланом. 1996 рік. Фото у весь зріст. Молоді люди стоять на фоні ялинки.


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь